logotype

Центр стратегічних досліджень та анализу

громадська организація

agro
SICH

Зовнішня політика США : підсумки першого строку президентства Барака Обами (Частина ІІ)

23.03.2013 19:49

 Зовнішня політика США : підсумки першого строку президентства Барака Обами (Частина ІІ)

 

В канун нових президентських виборів адміністрації Б. Обами також було необхідно продемонструвати дипломатичні успіхи в іншому ключовому регіоні світу – АТР, а заодно і заспокоїти своїх азіатських союзників, які відчували брак уваги з боку держави-патрона в роки активної глобальної кампанії по боротьбі з тероризмом на фоні зростання економічної та військової могутності Китаю.

Зауважимо, що на початку свої роботи адміністрація Обами спробувала залучити Пекін до більш активної взаємодії у вирішенні питань двостороннього, регіонального та світового порядку денного.

Тим більше що Пекіну вдалося вийти зі світової кризи з відносно невеликими втратами і зберегти високі темпи економічного зростання. В той час, коли найрозвинутіші країни світу закінчили «кризовий» 2009 р. з негативними економічними показниками, Китай демонстрував темпи зростання на рівні 8,7% ВВП.

Завдяки цьому керівництво Піднебесної вирішило скористатися вдалим, на їх погляд, моментом і розпочати активну економічну експансію в Африці, Центральній Азії та Латинській Америці задля закріплення власних позицій в багатих на ресурси регіонах світу. Новою рисою китайської економічної дипломатії стала активна участь КНР не тільки в торгівлі, але й в інвестуванні в багаті на природні ресурси країни, в тому числі в інфраструктурні проекти.

Крім того продовжують зростати видатки Пекіну на модернизацию власної армії та оснащення її новітньою зброєю, що все більше турбує його найближчих сусідів. Особливе місце в цьому питанні займає позиція країн АСЕАН щодо проголошеного Китаєм курсу на створення потужних морських сил і переносі зовнішніх морських кордонів зони відповідальності за межі внутрішніх морів.  

Про тверде бажання Китаю забезпечити власні позиції на морі свідчать, зокрема, значні придбання останніх років. Пекін намагається використати й досі не реалізовані асиметричні можливості, для того щоб перекрити американському флоту доступ до Південно-Китайського моря та китайські прибережні води. Китай модернізував свої есмінці та має наміри придбати один-два авіаносця, але діє обережно, не намагаючись скуповувати військові судна без розбору. Він зосередив власні зусилля на будівництві дизельних, атомних та ракетних підводних човнів нового типу.

Як вважають Сет Кроспі, колишній помічник заступника міністра ВМС США, та Рональд О'Рурк, співробітник Дослідницької служби Конгресу США, Китай спроможний протягом 15 років створити флот підводних човнів, який переважатиме американський аналог, який налічує зараз 75 підводних човнів. Більше того, китайські ВМС, за словами Кроспі, мають намір ввести в дію систему наведення протикорабельних балістичних ракет, використовуючи в ній загоризонтні радіолокатори, космічні супутники, донні гідролокаційні мережі та обладнання для комп’ютерних війн [1]

За таких умов багато експертів навіть в Сполучених Штатах заговорили про можливе повернення до епохи біполярності, але вже з Китаєм замість СРСР в якості другого «полюсу».

 Команда Обами була змушена визнати, що відносна вага Китаю в світі зростає, і Сполучені Штати вже не можуть використовувати методи політичного тиску на цю державу. Протягом 2009 р. в процесі вироблення стратегії із виходу світової економіки з кризи у форматі «Великої двадцятки», так само як і під час двосторонніх самітів Обама неодноразово закликав Пекін до більш тісної співпраці та участі КНР у вирішенні глобальних проблем як економічного, так і політичного характеру.

Однак, незважаючи на підвищену увагу до Китаю, спроби налагодити тіснішу співпрацю з ним не привели до бажаних результатів. Насправді Пекін практично відвернувся від простягнутої Обамою руки, поставивши американського президента у незручне положення під час його першого візиту до Китаю у 2009 р., а потім не погодившись на запропоновані ним ініціативи на Копенгагенському саміті з кліматичних того ж року. Крім того Пекін продовжував надавати підтримку Пхеньяну навіть після того, як Північна Корея провела в 2009 р. випробування ядерної зброї, потопила в 2010 р. південнокорейський корабель, що призвело до загибелі 46 чоловік, в тому ж році обстріляла острів Йонпхендо, убивши двох морських піхотинців і двох мирних жителів. Коли Сполучені Штати і Південна Корея провели у відповідь масштабні військово-морські навчання, Китай різко підняв питання про присутність американських кораблів у Жовтому морі і відповів власними навчаннями з бойовими стрільбами.

Поступово відносини з Китаєм у Вашингтоні почали  все більше розглядати через призму політики стратегічного суперництва.

Найбільше похолодання у двосторонніх відносинах настало після того, як у лютому 2010 р. адміністрація Б. Обами дала санкцію на чергову партію військових постачань до Тайваню. Об’єм запланованих постачань – більше 6 млрд. дол., їх якісне наповнення – винищувачі F-16C/D, ракети «Patriot», гелікоптери «Black Hawk» - викликало рішучу протидію китайської сторони. Китай відповів замороженням військових зв’язків, лімітуванням експорту рідкоземельних металів на Захід, жорсткістю позиції у валютному питанні.

На початку січня 2011 р. відбувся офіційний візит китайського лідера Ху Цзіньтяо до Вашингтону, на якому китайське керівництво спробувало зробити певні кроки на зустріч і виправити непросту для Сполучених Штатів ситуацію в економічній площині. Адже до цього моменту республіканці постійно критикували Обаму за те, що він допускає подальше зростання зовнішньоторговельного дефіциту США у взаєминах з КНР, а також не примушує Пекін посилити курс юаню у відношенні до американського долару, що завдає істотних втрат американським експортерам.

В ході візиту було проголошено про розміщення значних китайських контрактів в США на загальну суму понад 45 млрд. дол., що відображало прагнення КНР покращити ситуацію в цьому питанні.  Серед них – знакова «мегаугода» (19 млрд. дол.) на виробництво американських «Боїнгів», закази на високотехнологічне обладнання «чистої енергетики», (ще одна ключова мета Обами у зовнішній політиці), технології зв’язку, транспортну техніку. Китайська делегація також дала зрозуміти, що до американських корпорацій, що ведуть справи в КНР будуть відноситися з більшою передбачуваністю, а їх інтелектуальна власність буде захищатися ефективніше.

Великі контракти, реалізація яких є справою майбутнього, одночасно замислювалися і як компенсаційний захід, спрямований на запобігання військових постачань до Тайваню. Разом з тим у підсумковому комюніке візиту не містилося пункту про визнання США «базових інтересів» КНР по відношенню до Тайваню та Тибету. Ця теза була присутня в документах саміту 2009 р., і тепер, на думку американської сторони, ця «помилка» була виправлена. Президент США знов підтвердив власну відданість закону «Про відносини з Тайванем» як правовій засаді відносин США з островом.

В свою чергу Китай на цьому саміті, який до речі став останнім для Ху Цзіньтао в статусі «державного візиту» до Сполучених Штатів, не продемонстрував жодного руху назустріч американцям у валютному питанні. Більше того, напередодні візиту китайський лідер ще раз твердо заявив про необхідність переходу до альтернативної резервної валюти.

Таким чином, саміт дещо стабілізував відносини після їх загострення у 2010 р. Разом з тим він продемонстрував собою делікатність політичної ситуації, що присутня у двосторонніх відносинах на сучасному етапі, а також прагнення обох лідерів зберегти певний статус-кво у спірних питаннях.

Можливо найбільшою політичною невдачею для обох країн під час президенства Б. Обами стала їхня нездатність пом'якшити недовіру до довгострокових намірів один одного. Пекін вважає майже всі американські політичні ініціативи частиною витонченої змови, спрямованої на гальмування подальшого посилення Китаю. Подібні погляди все більше засмучують Вашингтон, який, у свою чергу, стурбований тим, що Пекін прагне використати свою економічну і військову міць в Азії для отримання дипломатичних та військових переваг за рахунок Сполучених Штатів. Вашингтон також добре розуміє, що майже всі країни в Азії хочуть, щоб США врівноважували зростаючий тиск Китаю, але при цьому не змушували їх робити вибір між двома гігантами.

Оголошений Б. Обамою в листопаді 2011 року «стратегічний поворот» до Азії був спробою вселити в держави регіону впевненість у тому, що Америка не має наміру відмовлятися від лідерства в АТР, у чому багато хто вже почав сумніватися. В ході приуроченого до 60-ї річниці створення військово-політичного пакту ANZUS (Австралія, Нова Зеландія і США) візиту Б. Обами до Канберри він домовився з прем'єр-міністром Австралії Дж. Гіллард про помітне посилення військово-технічної співпраці з цією країною та про різке зростання американської військової присутності на австралійській території (з 200 до 2500 чол.). Також помітно посилиться і його технічна складова. Мова йде про базування на австралійській території стратегічних бомбардувальників B-52, винищувачів F/A-18, військово-транспортних літаків C-17 та літаків-заправників. Всі вони будуть дислокуватися на військово-повітряній базі ВПС Австралії "Тиндал", що знаходиться на півночі країни. Таким чином, американська військова присутність на Зеленому континенті стане найбільшою з моменту завершення Другої світової війни.

Обама не приховував, що всі ці заходи спрямовані на стримування Китаю. На прес-конференції після підписання документа він визнав стурбованість Вашингтона з приводу зростаючого впливу КНР в регіоні. За його словами, він вітає посилення Пекіна, нагадуючи при цьому, що "із збільшенням присутності Китаю зростає відповідальність. Важливо, щоб вони грали за правилами" .

А в опублікованому 5 січня 2012 р. документі Міністерства оборони США під назвою "Підтримка глобального лідерства США: пріоритети для XXI століття", який експерти охрестили новою військовою стратегією Б. Обами, підкреслюється, що поряд з продовженням діалогу з КНР США зроблять все необхідне, щоб забезпечити собі доступ до своєї військовій інфраструктурі в АТР і зберегти можливості для безперешкодного виконання місій в рамках військових зобов'язань перед союзниками. Цей документ визначає Китай як державу, що здатна створити численні загрози військовій безпеці США та їх союзникам [2].
 
Аналізуючи сучасний стан та майбутнє взаємовідносин між Вашингтоном та Пекіном  в умовах зростаючої конкуренції за світове лідерство, корифей американської дипломатії Г. Кіссінджер зробив наступний висновок: «Обидві сторони повинні бути готові сприймати діяльність один одного як природну частину міжнародного життя, а не привід для занепокоєння. Неминуча тенденція до зіткнення не повинна прирівнюватися до свідомого прагнення стримувати або домінувати, поки сторони здатні розмежовувати ці поняття і відповідним чином співвідносити свої дії. Китаю і США не обов'язково вдасться вийти за рамки звичайного процесу суперництва великих держав. Але заради самих себе і заради миру вони повинні хоча б спробувати це зробити».[3]

Втім головним розчаруванням та невдачею зовнішньої політики Б. Обами, на думку експертів, стала його близькосхідна дипломатія. Саме в цьому регіоні ми побачили найбільшу розбіжність між обіцянками та реальними справами. Адже з першого ж дня свого президентства Обама урочисто обіцяв зробити мир на Близькому Сході своїм пріоритетом. Критики одностайно вважають головною помилкою нереалістичну вимогу повністю заморозити будівництво ізраїльських поселень на окупованих територіях. Наполягаючи на цьому, Обама фактично усунув палестинського президента Махмуда Аббаса від переговорів, оскільки від нього не можна було очікувати, що він погодиться на щось менше, аніж те, що зажадав від ізраїльтян сам президент США. Не добившись поставлених цілей в цьому регіоні, Обама тим самим підірвав довіру до Вашингтону як посередника у врегулюванні палестино-ізраїльського конфлікту.

Його проривна промова 2009 р. в Каїрі явно призначалася для арабів. У той же час не було відповідних візитів до Ізраїлю або слів, призначених для ізраїльтян. У підсумку він ще на ранньому етапі свого президенства втратив можливість впливати на ізраїльську громадську думку. У свою чергу, це призвело до провалу мирної дипломатії, оскільки Обама не міг впливати на позицію Нетаньяху, який завзято слідував опитуванням громадської думки і розумів, що він більше придбає ніж втратить у себе на батьківщині, якщо відкине пропозиції президента США, якого його співгромадяни вважають недружнім.

Головна помилка Обами полягала в тому, що даючи власному спецпредставнику на Близькому Сході Дж. Мітчеллу зелене світло на те, щоб домовлятися про щось менше, ніж повне заморожування будівництва на окупованих землях, він не скорегував декларовані раніше цілі. Через це виникла розбіжність між публічними вимогами адміністрації та її фактичними досягненнями. Та ж проблема з промовою Обами на сесії Генеральної Асамблеї ООН у 2011 р., в якій він заявив, що палестинська держава повинна буде приєднатися до ООН - згодом адміністрація дезавуювала ці слова. В результаті відносини з Ізраїлем зіпсувалися, а введення лише тимчасового мораторію на нові поселення розчарувало арабів.

Все могло бути інакше, якби американський президент зміг переконати лідерів арабських країн зайняти більш конструктивну та обнадійливу дипломатичну позицію. Але коли Обама виявився нездатним виконати свої обіцянки щодо вирішення  палестинської проблеми та закриття бази в Гуантанамо, розчарувалися і вони. Зрештою араби повернулися до нього спиною після того, як він зайняв сторону ізраїльтян напередодні президентських виборів в США. У підсумку Обама позбувся підтримки як ізраїльтян, так і палестинців.

Тому не дивно, що свій перший закордонний візит після свого переобрання і початку нового президентського строку Б. Обама здійснив саме до Ізраїлю наприкінці березня 2013 року. Під час свого візиту він з усіх сил намагався запевнити ізраїльську сторону, що для Сполучених Штатів Ізраїль  й надалі залишається головним союзником на Близькому Сході, якого він завжди буде підтримувати і надавати усю необхідну допомогу для підтримки миру в регіоні.

Отже, підбиваючи підсумки досягнень та невдач зовнішньої політики Б. Обами слід зазначити наступне. До безперечних успіхів сорок четвертого президента США належить суттєве послаблення «Аль-Каїди» та ліквідація її лідера У. Бін Ладена, налагодження стосунків в межах можливого з Китаєм, покращення міжнародної репутації США, (насамперед серед європейських партнерів по НАТО), «перезавантаження»  відносин з Росією та ратифікація нового Договору про скорочення стратегічних озброєнь. Крім того Обама домігся ухвалення резолюції РБ ООН, що вводить жорсткі санкції проти Ірану та вивів американські війська з Іраку.

Серед невдач - відсутність прогресу у вирішенні ізраїльсько-палестинського конфлікту, непереконливі результати в боротьбі зі зміною клімату, подальша втрата авторитету в мусульманському світі, вперте прагнення Ірану до отримання засобів виробництва і доставки ядерних озброєнь, а також нарощування Північною Кореєю власного ядерного арсеналу.

Оцінюючи підсумки розвитку україно-американських відносин  за час, що минув після президентських виборів в Україні в 2010 р., мусимо констатувати, що їх порядок денний визначався не лише тими змінами, що відбулися після переосмислення змісту «стратегічного партнерства» поміж двома державами внаслідок кардинальних трансформацій зовнішньополітичного курсу України після обрання В. Януковича президентом , а також «перезавантаження» американо-російських відносин, в результаті чого Україна опинилася на «периферії» американських національних інтересів, але й насамперед внутрішньополітичними процесами в нашій країні.

З одного боку, підсумком «прагматизації» двосторонніх відносин стало збільшення товарообігу поміж двома державами, але беручи до уваги той факт, що Сполучені Штати займають далеко не перше місце серед торгівельних партнерів України, серйозних фінансових дивідендів нашій країні це зростання не принесло.

Натомість відверте розчарування адміністрації Б. Обами у внутрішньополітичному курсі України - посилення авторитаризму, згортання розвитку демократії, придушення опозиції шляхом судового переслідування її лідерів мало значно вагоміші, (нажаль в негативному сенсі) наслідки. Мається на увазі призупинення співпраці України з МВФ у другій половині 2011 року після винесення вироку у Печерському суді м. Києва Ю. Тимошенко по «газовій справі», внаслідок чого наша країна черговий раз опинилася на межі дефолту, витративши за наступний рік значну частину золотовалютних резервів для підтримки стабільного курсу гривні напередодні парламентських виборів в жовтні 2012 р.

Від того, чи відновить співпрацю з МВФ новостворений український уряд на чолі з незмінним прем’єром  М. Азаровим вже найближчим часом в умовах подальшої стагнації вітчизняної економіки, багато в чому залежатиме соціально-політична ситуація в нашій країні, а головне - чи накриє її друга хвиля економічної кризи ще до її початку за межами України.

Загалом сфера взаємодії двох держав, за збереження в порядку денному життєво важливих для України питань, залишилась досить обмеженою. Усі спроби Києва відокремити економічні та безпекові питання від тенденцій політичних змін в Україні були заздалегідь приречені на невдачу. Легковажно позбавившись США як «балансуючої» сили щодо інших зовнішніх впливів на Україну, Київ значно погіршив свої міжнародні позиції.

 Максим Ялі, політолог, кандидат політичних наук, 
старший науковий співробітник 
Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України,

спеціально для Центру стратегічних досліджень та аналізу. 



 1.Kaplan R. The Geography of Chinese Power // Foreign Affairs – 2010 –  May/June – http://www.foreignaffairs.com/articles/66205/robert-d-kaplan/the-geography-of-chinese-power
 2. Sustaining Global Leadership: Priorities for 21th Century Defense. Washington: Department of Defense. 2012. January // The New York Times – 01.06.2012 -   http://graphics8.nytimes.com/packages/pdf/us/20120106-PENTAGON.PDF
3. Kissinger H. The Future of U.S.- Chinese Relations: Conflict Is a Choice, Not a Necessity // Foreign Affairs – 2012 - №2 - March/April  -http://www.foreignaffairs.com/articles/137245/henry-a-kissinger/the-future-of-us-chinese-relations.


Оцінка 0

Додати коментар

Для того що б залишити коментар, необхідно увійти через соц мережу.

ЗМІ ПРО НАС

1

20.01.2024 10:20

Ігор Смешко знову обурив російських пропагандистів правдою про історію України, або як зомбують росіян

img

Передачу, яка вийшла 29 грудня року на Першому російському телеканалі, кремлівські пропагандисти готували заздалегідь ...

4

24.04.2013 12:00

Игорь Смешко: «Смысл жизни — в непрерывности процесса созидания»

img

Газета "ФАКТЫ и комментарии", интервью с Игорем Петровичем Смешко. ...

5

30.01.2013 01:01

Молчание спецслужб по «делу Развозжаева» разрушает веру украинцев в государство

img

Замалчивание руководством СБУ ситуации по «делу Леонида Развожаева» разрушает веру украинских граждан в органы государственной власти собственной страны. ...

ПОГЛЯД

Опитування

Які проблеми є найбільш актуальними для України?

  • корупція;
  • неефективність державного апарату;
  • безробіття;
  • низькі зарплати і пенсії;
  • неконкурентоздатність українських товарів;
  • відсутність національної стратегії
Результати