logotype

Центр стратегічних досліджень та анализу

громадська организація

agro
SICH

Iгор СМЕШКО: «День» — унікальне видання!»

19.04.2013 16:04

Iгор СМЕШКО: «День» — унікальне видання!»
«Україна — це частинка європейської цивілізації, яка була не тільки її споживачем, а й інвестором створення»
5 квітня, 2013 - 10:38
«ЦЕ ВЖЕ МУЗЕЙНИЙ ЕКСПОНАТ», — ВІДРЕАГУВАЛА ДРУЖИНА ІГОРЯ СМЕШКА ЮЛІЯ. СУЧАСНИЙ «САМВИДАВ»: НАШ ЧИТАЧ ВКЛЕЮВАВ У АЛЬБОМ ВИРІЗКИ З ГАЗЕТИ ЗІ СТАТТЯМИ НА ІСТОРИЧНІ ТЕМИ — ВІН І СТАВ СВОЄРІДНИМ ПРОТОТИПОМ ДЛЯ ПЕРШОЇ КНИЖКИ З «БІБЛІОТЕКИ «Дня» — «УКРАЇНА INCOGNITA»
ВІРТУАЛЬНА ЕКСКУРСІЯ САЙТОМ «УКРАЇНА INCOGNITA» ВІД ЄВГЕНА МАРЧУКА

Якщо хочеш бути корисним своїй країні, треба вчитися. Ігор Смешко — цьому підтвердження. Він виявляв зацікавленість газетою, зокрема, нашими книжковими проектами. І коли трапилася така нагода, разом із дружиною Юлією і старшим колегою Євгеном Марчуком відвідали «День», щоб краще познайомитися з деревом наших проектів, особливо з новаторським порталом «Дня» — «Україна Incognita».

КИЇВСЬКА РУСЬ — ЦЕ, НАСАМПЕРЕД, ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКА

— Пане Ігорю, отже, які ваші враження від сайта «Україна Incognita»?

— Я є великим симпатиком газети «День», адже вважаю, що це — унікальне видання в Україні. Це газета, яка беззастережно вірить у майбутнє нашої держави і робить все можливе, щоб донести цей оптимізм до всіх куточків України. Мені завжди подобалося, що газета, перш за все, приділяє величезну увагу нашій історії, піднімаючи величезні її пласти. Без знання історії та запозичення з неї ѓрунтовних рис нашого народу ми не зможемо збудувати гідне майбутнє. Часом, коли вмикаєш будь-який канал нашого телебачення, приходить думка, що ми живемо в театрі абсурду: українське телебачення пропагує зневіру в можливість побудови держави Україна та у прекрасне, незважаючи на всі проблеми історичного росту, минуле нашої країни. Так, наприклад, я подивився чудовий сайт «Україна Incognita», де розміщені чудові відеоекскурсії нашими музеями, які вкотре підтверджують, що Україна — це частина європейської цивілізації, яка була не тільки її споживачем, а й інвестором створення цієї цивілізації. Для мене це маленьке свято — переконуватися, що газета «День» розвивається і працює над найголовнішим, що потрібно для відродження та прогресу нації, — дослідженням душі українського народу.

— Наша передостання книжка із серії «Бібліотека газети «День» — «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди», присвячена історії Київської Русі. В Україні, на відміну від Росії, приділяють недостатньо уваги цьому періоду нашої історії, хоча саме в тих часах слід шукати зародження української ідентичності. Як вважаєте, чому?

— Будь-яка нація чи народ не можуть існувати без національної ідеї, стратегії та віри в те, що є певна особливість душі народу, його ціннісних ідеалів, які закладають основу для зростання та прогресу. На одному з центральних каналів нашого телебачення зараз демонструють фільм турецького виробництва «Величне століття. Роксолана», в який Туреччина інвестувала великі кошти. Цей фільм, створений на історичній основі, є водночас фільмом мрій про те, яким бачать сучасні турки минуле Турецької імперії ХVI ст. В Азербайджані та Киргизстані це культовий фільм. Усі з захопленням дивляться на майстерно відтворені, з великою часткою психологізму, історичні події. Фільм створює у глядачів відчуття величності минулого країни та її тогочасних лідерів, які були схожі на сучасних людей за психологією, але мали непересічні характери.

За 20 років незалежності ми бачили хоча б один фільм, на кшталт «Вогнем і мечем» чи «Потопу», який у важкі часи був джерелом оптимізму та гордості за свою націю? В нашій історії також є приклади героїзму та величі українського народу. Але й понині держава не опікується тим, щоб відтворити на базі визначного минулого мрії про видатне майбутнє. Візьмемо, наприклад, гетьмана Сагайдачного. Що треба вигадувати про героїзм цієї постаті, яка, формально не маючи за собою діючої держави, впливала на історичні процеси на нашому континенті?

Так само, до сьогодні не досліджена у фундаментальних фільмах і Київська Русь, яка хоч і була колискою для трьох слов’янських народів, але використовується тільки в історіографії нашого найближчого сусіда — Росії. Її автори складали картину будівництва Російської імперії з київських джерел, але зовсім забули, що територія, на якій знаходиться Київська Русь — це сучасна Україна, а, отже, насамперед, ця історія — українська. Я вбачаю велику загрозу в тому, що наша держава не спромоглася знайти ресурси, які могли б працювати на стратегічне питання — створення національної ідеї.

— У чому ж проблема?

— Проблема лежить у площині культури й освіти, які повинні стати наріжним каменем усього розвитку нашої держави. Навіть з точки зору економіки: тільки освічені й культурні люди будуть складати основну продуктивну силу нації, й будуть здатні створювати продукт, що матиме світовий попит.

Мені боляче, що після 1991 р. ми дуже швидко зруйнували саме те, що було найкраще у попередній державі: медичний захист, культура й освіта. Хоч останні були ідеологічно обмежені, але продукт мав високу пробу якості. В науці затиснутими в лещата системи були історія й політичні науки, в іншому ж ми були в авангарді світової науки.

Ми зруйнували те, що потрібно було берегти, не запропонувавши нічого натомість. Звідси така культура політичної еліти в Україні. Виборець після десятків років незалежності повинен, перш ніж когось обирати, прочитати біографію тих людей, які будуть керманичами. Враховувати рівень освіти, культури, походження. У попередні роки ми втрачали найкращих представників нашої нації: багато загинуло у війнах, були репресовані, виїхали шукати кращої долі за кордон і навіть досягали там успіху. Нам треба відтворювати нашу культуру й науку.

УКРАЇНІ ВІД ШВЕЙЦАРІЇ ПЕРЕДУСІМ ТРЕБА ПЕРЕЙНЯТИ ТОЛЕРАНТНІСТЬ

— Ви на початку 2000-х працювали у Швейцарії з дипломатичною місією. Які у вас асоціації порівняльного характеру із сьогоднішньою Україною? Що зі швейцарського досвіду ви б привнесли в Україну?

— Мені дуже подобається Швейцарія. Я вважаю, що в першу чергу потрібно позичити досвід їхньої толерантності у ставленні до «композиції» народу. Народ Швейцарії об’єднав три європейські нації, які історично весь час перебували в антагонізмі: німців, французів та італійців. Пригадую, як знайомі швейцарці, котрі поверталися додому з Німеччини чи Франції, казали, що нарешті приїхали в цивілізовану країну, де є порядок і відчуття захищеності.

Одним із головних секретів цієї країни є любов до праці і висока культура у всьому: від виробництва до побутової. Швейцарцям пощастило: вони фактично не знали війн та присутності іноземних військ на своїй території. Окрім, хіба що, кількох батальйонів Наполеона Бонапарта у ХІХ сторіччі, які, до речі, принесли з собою у цю країну цивільний кодекс Наполеона, додали їй ще один італійський кантон і закріпили на міжнародному рівні державний статус її Конфедерації. З огляду на їхню історію, саме толерантність, працелюбність, висока культура, збереження традицій і любов до свободи та збереження прав її громадян дали можливість цій країні створити унікальне європейське явище під назвою Швейцарія.

— У чому різниця між Україною і Швейцарією, адже ті, що захищають двомовність у нашій країні, апелюють саме до прикладу цієї держави?

— У нас спочатку потрібно створити швейцарські політичні та економічні умови, створити історичну традицію, а тоді порівнювати, і для цього можна обирати лише ті країні, де титульна нація не повинна ще доказувати своє історичне право на національне та державне існування. У Швейцарії на захисті її трьох основних державних мов (італійської, французької та німецької) стоять історично сформовані народи — нації зі сталою державною традицією. В Україні ж двомовність дорівнює зупинці розвитку української мови та втрати нею підтримки навіть з боку власної держави.

— Що скажете про місцеве самоврядування?

— Швейцарію побудовано не штучно — згори донизу, а природно — знизу вгору. Тобто спираючись на найміцніший — народний — фундамент реально діючого місцевого самоврядування. Ніхто не починає писати Конституцію під кожного нового президента. Країну побудовано знизу догори так, що реальна влада перебуває в кантонах (щось подібне до наших районів, але з державними ознаками). Наприклад, саме кантони пропонують осіб для отримання громадянства. Президент конфедерації лише ставить печатку і підпис. Визначаючи, чи гідна людина стати громадянином Швейцарії, в першу чергу увагу звертають на те, чи знає вона мови та традиції країни, наскільки є працелюбною, законослухняною та має перевірену часом позитивну репутацію. Отримати швейцарське громадянство дуже складно.

Окремо слід розказати про армію Швейцарії. Оборонна доктрина цієї держави передбачає існування гарно тренованого та чисельного стратегічного резерву. Тому нікому не спадає на думку відмовлятися від загальновійськового обов’язку. Звісно, ніхто не збирається використовувати власні Збройні сили для будь-яких операцій за її межами, але у розпорядженні міністерства оборони є близько 5—10 тисяч професіоналів та ще кілька десятків тисяч перебувають на постійному тренуванні й підвищенні свого військового вишколу шляхом постійної ротації. Це забезпечує охоплення майже усього населення, та найбільший стратегічний резерв серед європейських країн — саме у Швейцарії.

Загалом державу побудовано за принципом «країна для швейцарця»: усі зусилля спрямовано на гарантування безпеки та процвітання громадянина. Незалежно від того, італієць він, німець чи француз.

— Який контррозвідувальний режим у Швейцарії?

— Один з найкращих у Європі.

— Там працює система взаємного інформування, у нас це, до речі, називалося «доносом».

— У свідомості швейцарців я б назвав це відчуттям власної відповідальності за долю держави і захисту прав її громадян. Законослухняність там настільки висока, що будь-який швейцарець, який побачить дії, потенційно загрозливі для громадян і суспільства, одразу звернеться до правоохоронних органів, яким він повністю довіряє, для наведення ладу.

Демократичні права громадян у Швейцарії доведені до абсолюту — фактично щомісяця відбуваються референдуми з якихось питань. Наприклад, коли я приїхав туди 2002 року, перед парламентом у Берні тривала велика демонстрація. Виявилося, що фермери протестують проти рішення уряду, а саме — збільшення для них дотацій як для виробників сільськогосподарської продукції. На мою зацікавленість протестувальники зауважили, що їм потрібні від уряду не подачки у вигляді дотацій, а збільшення квот на виробництво ними сільськогосподарської продукції. Нашій країні до цього ще далеко, і ми ще, на жаль, не готові до подібних референдумів.

УКРАЇНА ЗРОБИЛА ВЕЛИЧЕЗНУ ІНВЕСТИЦІЮ В ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ США...

— Коли на початку 1990-х ви були першим військовим аташе у США, як там сприймали (військова, політична верхівка, з якою вам доводилося контактувати) процес набуття Україною незалежності?

— В ті часи США були чи не найбільшим нашим союзником. Але й тоді розподіл сил усередині керівництва США був різний. Наприклад, Державний департамент і до певної міри Центральне розвідувальне управління історично наприкінці 1980-х — початку 1990-х скептично ставилися до можливості існування незалежної України. Це віддзеркалює і виступ президента США Джоржа Буша-старшого у нашому парламенті в Києві. А от міністерство оборони США (тоді очолював його Дік Чейні) майже одразу активно підтримало ідею незалежності України. Як доказ цьому 1993 року Україна першою серед країн колишнього Варшавського договору підписала меморандум про взаєморозуміння і співпрацю між міністерствами оборони двох країн. Були навіть заздрощі, не лише з боку нашого північно-східного сусіда, який пізніше також підписав подібний документ, але навіть поляки й угорці були дещо розгублені від подібної уваги Пентагона саме до України. Активна співпраця тривала з початку і до середини 1990-х.

Варто пригадати і зовнішні прояви подібної поваги. Наприклад, у тому, як президента Леоніда Кравчука приймали на найвищому рівні у Вашингтоні. Коли він приїздив тоді у Вашингтон, перед Пентагоном вишиковувалися представники трьох видів військ, а спеціальний парадний розрахунок був одягнений у військову форму XVIII століття та робив йому презентацію військової музики часів боротьби за незалежність від Британії. Трохи пізніше, 1995 року, на подібно високому державному рівні приймали в Пентагоні і прем’єр-міністра Євгена Марчука. За моєї пам’яті жоден прем’єр не мав подібного рівня прийому.

— Це був аванс країні?

— Скажімо відверто: тоді ми мали третій ядерний арсенал у світі. Усі ракети, які базувалися в Україні, були націлені на Штати. Тому до певної міри Україна зробила величезну інвестицію в обороноздатність США, знищивши цю загрозу для них. Інша річ, що потім ми не розвинули цих стартових умов — активів і не конвертували їх у реально чинні міжнародні домовленості для збільшення обороноздатності України. 1996 року, вже за президента Леоніда Кучми, було підписано договір про стратегічне партнерство між США та Україною — то був результат нашого ядерного роззброєння. Але, на жаль, ми не змогли наповнити це партнерство реальним змістом. Ми не скористалися всіма можливостями, щоб конвертувати нашу колишню ядерну силу в стратегічні взаємовигідні відносини. Багато залежало від нас — від рівня професіоналізму нашої зовнішньополітичної складової та спадковості українських політиків. Наша невизначеність, часом некомпетентність ключових гравців сфери нацбезпеки призвели до розпорошення колосального активу, який ми мали на початку 1990-х років.

— Не шкодували тоді, що вам — докторові технічних наук — довелося розстатися з наукою?

— У науці я був дуже щасливий — один із наймолодших кандидатів, докторів технічних наук, навіть у масштабах колишнього Радянського Союзу в сфері проектування керованих ракет та високоточної зброї. Сьогодні у мене це один із найкращих спогадів. Але я дуже радію з того, що доля дала мені можливість працювати на незалежну Україну і на інших посадах. Безумовно, наука і робота в спецслужбах — це дві великі різниці.

РОЗВІДКА — ЦЕ НАСАМПЕРЕД ІНТЕЛЕКТ І РІВЕНЬ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА ОСВІТИ

— Працюючи начальником Головного управління розвідки Міноборони наприкінці 1990-х, наскільки була важливою технічна освіта?

— Безумовно, вона мені допомагала. Розвідка — це насамперед інтелект і рівень загальнолюдської культури та освіти. Як казав старшина в одному з моїх улюблених фільмів «А зори здесь тихие»: «Война — это не кто кого перетопает, а кто кого передумает». Якщо простіше, то коли добуваючий офіцер зайде у ворожий кабінет і побачить стіл, завалений картами з дуже серйозними грифами таємності, то лише високого рівня культури й підготовки офіцер, кинувши оком, зрозуміє, що маленький наполовину відірваний факс у корзині для сміття може бути вартий у цей час для його країни більше, ніж усі ці карти з грифами таємності, разом узяті. Але для цього потрібен величезний період підготовчої роботи, починаючи з дитинства, батьків і загального виховання.

— Для чого вам потрібна була юридична освіта?

— Перша моя освіта — інженер із радіоелектроніки, яку я здобув у вищому військовому ракетно-інженерному училищі. Друга — Військова академія, вищий рівень стратегічної військової освіти. Третя — юридичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Та коли мене призначили керівником військової розвідки, я зрозумів, що коли ми будуємо правову демократичну державу, то керівний склад розвідки обов’язково повинен мати юридичну освіту. Без такої освіти легко перейти межу, за якою незрозуміло, чи це праця на свою державу, чи канал впливу на твою державу. Адже політики приходять і відходять, а Конституція та закони України повинні захищати народ і державу, а не окремі політичні сили. Тоді я спробував подати приклад офіцерам, котрі вважалися перспективними для висування на найвищі керівні посади, вступивши разом із ними до університету, щоб одержати юридичну освіту.

— Допомогла юридична освіта виграти судовий процес у Генерального прокурора? Був такий факт у вашій біографії?

— На жаль, був. Ви маєте рацію — два місяці тривали судові засідання. На той час — приватна вже особа, був змушений подати позов проти чинного на той час Генерального прокурора України Святослава Піскуна. Останній у своїх заявах на телебаченні та ЗМІ дозволив собі кинути тінь на мою особисту гідність. Слухання тривали в судах двох рівнів — першої та другої інстанції. Свідками в судах, які виступали проти мене, були: начальник Головного слідчого управління ГПУ, начальник управління власної безпеки Генеральної прокуратури, інші представники цього відомства. У мене був адвокат, але він не виступав. Я сам захищався, був на всіх засіданнях. Як наслідок, в обох інстанціях було визнано, що Піскун сказав неправду, і Генеральна прокуратура України змушена була офіційно вибачитися переді мною.

До речі, мені, на жаль, довелося також подати позов і проти чинного на той час президента Віктора Ющенка, який протиправно скасував указ про присвоєння мені звання Надзвичайного і Повноважного посла України. Це теж був тривалий процес у двох інстанціях. Знову ж таки, на всіх засіданнях я захищався сам — і знову виграв в обох інстанціях. У рішенні суду записано, що президент Ющенко своїми діями порушив положення Конституції України, тому скасоване ним дипломатичне звання було мені відновлено.

— Над чим працюєте сьогодні?

— Очолюю громадську організацію «Сила і Честь», скорочено «СІЧ», та неурядову організацію «Центр стратегічних досліджень та аналізу». Останній рік працюю над формулюванням національної ідеї та національної стратегії України в сучасних умовах. З Божою допомогою, сподіваюся на успіх. Якщо вдасться — першими читачами будуть читачі газети «День».

ДОВІДКА

Ігор СМЕШКО — народився 17 серпня 1955 року в місті Христинівка Черкаської області. Освіта: Київське вище зенітно-ракетне інженерне училище ім. С.М.Кирова; Академія протиповітряної оборони Сухопутних військ ім. А. М. Василевського; Національна академія оборони України, диплом магістра державного військового управління; заочне відділення Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка, диплом юриста. Доктор технічних наук, професор (1992 р.).

Січень — серпень 1992 р. — відповідальний секретар Експертної наукової ради Міноборони України. Вересень 1992 р. — липень 1995 р. — військовий аташе України в США. Липень 1995 р. — квітень 1998 р. — голова Комітету з питань розвідки при Президентові України. Червень 1997 — вересень 2000 р. — начальник Головного управління розвідки Міноборони України. Вересень 2000 р. — жовтень 2002 р. — аташе з питань оборони, військовий аташе при Посольстві України в Швейцарії. Жовтень 2002 р. — вересень 2003 р. — голова Комітету з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю при Президентові України. Листопада 2002 р. — червень 2003 р. — заступник секретаря РНБО, червень 2003 р. — вересень 2003 р. — перший заступник секретаря РНБО. Вересень 2003 р. — лютий 2005 р. — голова СБУ. У грудні 2005 р. в званні «генерал-полковник» звільнений в запас СБУ.

Одружений, має двох синів. Вільно володіє англійською, німецькою та французькою мовами.

Іван КАПСАМУН, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

Оцінка 0

Додати коментар

Для того що б залишити коментар, необхідно увійти через соц мережу.

ЗМІ ПРО НАС

1

24.04.2013 12:00

Игорь Смешко: «Смысл жизни — в непрерывности процесса созидания»

img

Газета "ФАКТЫ и комментарии", интервью с Игорем Петровичем Смешко. ...

2

30.01.2013 01:01

Молчание спецслужб по «делу Развозжаева» разрушает веру украинцев в государство

img

Замалчивание руководством СБУ ситуации по «делу Леонида Развожаева» разрушает веру украинских граждан в органы государственной власти собственной страны. ...

3

19.01.2013 01:13

Институты власти забыли, что должны отстаивать интересы большинства граждан страны

img

Государственные институты власти обслуживают интересы правящей политической силы, а не всего гражданского общества. Причина этого — в отсутствии трансформации положений Конституции Украины, как о демократической стране, в конкретные законы ...

4

30.11.2011 00:00

"АМНИСТИЯ КАПИТАЛОВ" И "АМНИСТИЯ ПОЛИТИКОВ" - ВЕЩИ РАЗНЫЕ: ПЕРВАЯ, ВОЗМОЖНО, ОЗДОРОВИТ ЭКОНОМИКУ, ВТОРАЯ - ГУБИТЕЛЬНА ДЛЯ ГОСУДАРСТВА"

img

Інтерв’ю президента Центру Смешка Ігоря Петровича газеті «Комсомольская правда в Украине». Бывший начальник спецслужбы рассказал "КП" о том, что он считает главной угрозой для безопасности Украины сегодня. ...

5

27.10.2011 23:15

ДЛЯ МЕНЯ ЕЕ ХАРИЗМА — ПРОСТО УГОЛОВНОЕ ДЕЛО

img

Інтерв’ю віце-президента Центру Обихода Миколи Сергійовича газеті «Комсомольская правда в Украине» ...

ПОГЛЯД

  • 24.04.2013 11:45

    «НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ В ЕПОХУ ГЛОБАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ»

    Доповідь президента Центру стратегічних досліджень та аналізу ( НДО), Надзвичайного та Повноважного Посла України, доктора технічних наук, професора, лауреата державної премії України в галузі науки і техніки, Смешка Ігоря Петровича на 2 Міжнародній науково – практичній конференції «Реструктурізація глобального простору: історичні імперативи та виклики», 18.04.2013р. ...
  • 31.03.2013 18:01

    Демократія по-українськи.

    Якщо оцінювати нашу демократію не як абстрактний ідеал, а як живу реальність, то стає очевидним, що вона має набір формальних атрибутів, котрі не забезпечили сподівання людей. Їхні права і свободи не вберегли країну від хаотичного розвитку, а більшість народу – від зубожіння. ...
  • 29.03.2013 19:07

    Контрреволюционная ситуация

    Революционная ситуация» в Украине – одна из топ-проблем сегодняшней национальной политической публицистики. Размышлизмами и прогнозами «что? где? когда?» - основные темы множества статей, претендующих на аналитичность, и комментариев, претендующих на актуальность. ...
  • Александр Воронянский
    05.03.2013 13:17

    Идеология государственного строительства в Украине базируется на теории неолиберализма

    Принесение эффективности общественного развития в жертву интересам поддержания status-quo политических элит в долгосрочной перспективе невыгодно и самим элитам, поскольку снижает объем производимых обществом ресурсов, доступных экспроприации в пользу этих элит. ...
  • Владимир Шуваев
    27.02.2013 14:16

    Мажоритарная система: искушение простых решений

    Если Партия регионов внедрит чисто мажоритарную систему выборов, она рискует выиграть бой, но проиграть войну ...

Опитування

Які проблеми є найбільш актуальними для України?

  • корупція;
  • неефективність державного апарату;
  • безробіття;
  • низькі зарплати і пенсії;
  • неконкурентоздатність українських товарів;
  • відсутність національної стратегії
Результати