20.03.2013 20:02
Останнім часом у ЗМІ збільшилася кількість інформації щодо реалізації президентської ініціативи з обговорення та прийняття на спеціально створеній Конституційній Асамблеї нового Основного Закону України. За умови наростання політичної напруги в країні, зокрема пов’язаної з суттєвим погіршенням соціально-економічної ситуації, активізацію цього процесу не можна не вітати. Адже забезпечення послідовної демократизації політичного життя і створення інституціональної бази, спрямованої на підвищення ефективності діяльності української влади, особливо за ситуації продовження зниження і без того вкрай низького рейтингу усіх її гілок, безумовно є на часі.
І в цьому плані видається важливим не тільки і не стільки те, що сумнівною є законність самої процедури відміни Конституційним судом поправок до чинної української Конституції, внесених в процесі так званої політреформи. Проблема в тому, що замість запровадженої так званої парламентсько-президентської республіки, яка насправді являла собою безпрецедентного у світовій конституційній практиці конституційного монстра президентсько-премьєрської двоголовості (біцефальності) влади, яке дійсно відбувалось з грубими порушеннями конституційно закріпленої процедури внесення поправок до чинного Основного Закону, відбулось повернення до не менш неефективної президент-премьєр-парламентської «одностайності» Конституції 1996 року.
Як відомо цей Основний Закон, точніше основа беззаконня, з’явився як результат скоріше навіть не домовленості, а змови між парламентом і президентом стосовно забезпечення повної безвідповідальності здійснення своєї місії «слуг народу»: президент позбавлений права розпустити Верховну Раду з підстав неефективності її діяльності, а існуючий вкрай ускладнений механізм імпічменту практично забезпечує безкарність президента.
Показово, що жоден з проаналізованих конституційних механізмів, які на наш погляд дозволяють вирішити цю вкрай складну і актуальну проблему, так і не став предметом серйозного розгляду під час офіційних обговорень «на вищому рівні» змін до Конституції. Не були залучені ці механізми і в багатьох проектах нової Конституції України, начебто альтернативних прийнятим під час політреформи, які в суто піарівських цілях пропонувалися тоді ще президентом В.Ющенко, Партією Свободи та БЮТ під час попередньої президентської виборчої кампанії.
Як відомо одним з ключових питань, навколо якого ламались багато років ( втому числі і на неодноразових парламентських слуханнях) і продовжують ламатися списи є запровадження верхньої палати, яка, як що вже говорити про наш європейський вибір, в тому числі і вибір європейської моделі демократії, існує практично в усіх розвинених країнах Європи і США. Причому йдеться як про відверто федералістські політичні устрої (сучасна Німеччина або США), так і країни, в яких подібно до України існує териториріальний унітаризм (Франція).
В процесі десятилітніх реформаторських потуг якою тільки не пропонували зробити Верхню палату в Україні. Були пропозиції створити її як «палату регіонів», або повністю запровадити в нашій державі систему федералізму і створити палату федерацій на кшталт російської. Пропонувалось і розвести по палатам виборчі практики: обирати до верхньої палати за мажоритарним принципом, а нижньої – партійно представницьким. Із середовища жовтих політологів навіть лунала пропозиція про створення своєрідної палати олігархів, де б реальні владарі країни у повному сенсі піднісшись на простими смертними спокійно і без зайвої парламентської балаканини і біганини вирішували на своїх сходках долю країни.
Якою ж бачились функції цього особливого представницького органу з часів античності видатними політичними мислителями?
Вже знаменитий римський історик Тіт Лівій зазначає: «Коли про сили вже не було чого тривожитись, Ромул надає силі мудрість і засновує сенат, … вибравши сто старійшин… Батьками їх прозвали, звичайно ж, згідно з наданою честю, потомство їхнє отримало ім’я «патріціїв». Функціональну особливість Самодержавства в особі Консулів, аристократії в особі Сенату і народу в
особі Трибунів підкреслює великий Н. Макіавеллі: «Царська влада… ніколи не булла повністю знищена задля передачі її Оптиматам, а влада Оптиматів не була зменшена задля передачі її Народу. Змішуючись одна з одною, вони зробили республіку досконалою».
Геніальний Полібій, автор концепції «змішаної держави», вперше висловив ідею поділу влад і хоча і підкреслював, аристократію і демократію як фактично механізми ефективної самоорганізації влади: «Лікург… встановив форму правління не просту та єдино подібну, але з’єднав в ній разом всі переваги форм правління, для того, щоб жодна з них не прививалась понад міру і внаслідок цього не збочилась до значення взаємного стримування влад, знов-таки, писав про самодержавство подібної їй зворотної форми, для того, щоб всі вони стримувались в проявах властивості взаємної протидії і жодна не тягла в свою сторону, не переважала інших, щоб таким чином держава завжди перебувала в стані рівномірного коливання і рівноваги, подібно до корабля, що йде проти вітру».
Те ж саме можна сказати і про Ціцерона. Розглядаючи Сенат як перш за все моральну опозицію сваволі царській владі без якої «воля народу немічна» він підкреслює значення не суду, а саме Сенату, зазначаючи, що Лікург надав геронтам «найвище право дорадчого голосу, тоді як найвищий імперій належав цареві. Наші предки за прикладом Лікурга і переклали на нашу мову введену ним назву: тих кого він назвав старійшинами, вони назвали сенатом».
По суті теж саме пише Плутарх не судова, а саме сенат свого роду проміжна інстанція яка стримує як від охлократії так і деспотії: «Із багатьох перетворень, введених Лікургом, найпершим і найважливішим було заснування ним Ради старійшин (герусії), яка… слугувала, за виразом Платона, і якорем спасіння, і доставляла державі внутрішній мир. Досі вона не мала під собою міцного ґрунту, — то зміцнювалася влада царя, що переходила у деспотизм, то влада народу в формі демократії. Влада старійшин (геронтів) була поставлена всередині і немов би урівноважувала їх, забезпечуючи повний порядок і її міцність».
Парадоксально, але традиційне для підручників з політології обґрунтування поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову, шляхом посилання на авторитет геніальної праці Ш.-Л. Монтеск’є «Про дух законів», також некоректне.
Досить сказати, що уявлення про класичну систему поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову просто не відповідає реальності. Монтескє абсолютно чітко виклав своє розуміння системи поділу влади як в інституціональному, так і у функціональному аспектах. Не вдаючись у деталі, зазначимо, що в першому випадку він вважає: «В кожній державі є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча, котра опікується питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права громадянського».
Що ж до інституціонального аспекту, то Ш. Монтеск’є, в кращих традиціях античної політичної думки, пише також абсолютно недвозначно: «Таким чином, ось основні начала способу правління, про який ми ведемо мову. Законодавчі збори складаються із двох частин, які взаємно стримують тут одна одну правом скасування, що їм належить, позаяк обидві вони пов’язуються виконавчою владою, яка своєю чергою пов’язана із законодавчою владою. Здавалося б, ці три гілки влади повинні прийти в стан спокою і бездіяльності, але позаяк необхідний плин речей примусить їх діяти, то вони вимушені будуть діяти узгоджено». Отже, у якості гілок влади виступають палати парламенту і жодного поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову! Більше того, Монтеск’є зазначає: «З трьох влад, про які ми говорили, судова влада певним чином взагалі не є владою».
Отже не випадково сам Ш.Л. Монтеск’є весь час підкреслює функцію Сенату як установи, що є безпосередньою опорою одноосібної виконавчої влади: «Сенат користувався великим авторитетом. Царі часто закликали сенаторів для участі у своєму суді і не виносили на розгляд народу жодної справи, яка б попередньо не була обговорена в сенаті». «Питома вага участі сенату у виконавчій владі була настільки значною, що, за словами Полібія, всі іноземці вважали Рим Аристократією».
Ось чому Верхня палата згідно з ліберально-представницькою моделлю демократії також має статус свого роду атавізму або рудименту власне середньовічної палати панів (яка під назвою Палати Лордів найдовше зберігалась у сучасній Британії і, починаючи з 2005 року була суттєво реформована). Не випадково у західній політологічній традиції її прийнято називати другою (або навіть слабкою).
Здається, вже побіжний аналіз відразу прояснює ситуацію. Верхня палата з одного боку виступає арбітром між виконавчою владою главою якої сьогодні є президент або прем’єр і владою законодавчою (парламентом), а з іншою - верховною судовою інстанцією, яка фактично підміняє собою судову гілку влади. Причому сама верхня палата найменшою мірою підлягає процедурам сучасної виборної демократії. До неї обирають не задах прямого загального голосування, а голосування ступеневого, часто за цензовим принципом. Сама процедура переобрання дуже повільна, за традицією ротація «батьків народу» відбувається поступово (на третину кожні шість років).
Часто велика частина сенаторів або геронтів (старійшин) просто призначається главою виконавчої влади, що також прекрасно відповідає моделі олігархічної плутократії, за якою на чолі держави стає попередньо обраний «авторитетами в законі» так би мовити хресний батько.
Зрозуміло, що ідеалом для самих представників політичного олімпу, з висоти якого вони позиратиму на простих смертних з їх дрібними копирсанням, спрямованим на власне виживання взагалі є по життєве., а то й спадково (як це ще донедавна було у британській Палаті Лордів).
Здається стає зрозумілим прихильність нашої влади до подібної інституції. Верхня палата – ідеальний засіб законсервувати владу, а фактично узаконити систему олігархату, яка буде третейським суддею як для законодавців, так і Президента, а у разі потреби за принципом «поділяй і владарюй», зможе стравлювати їх між собою і «тягати каштани з полум’я чужими руками», заодно переводячи стрілки народного обурення з головних винуватців нашої «демократизації і лібералізації», яка триває протягом всього періоду формально проголошеної незалежності України. Не випадково питання про запровадження верхньої палати було винесене на проведений більш як десять років ще кучмівський «всенародний» референдум і майже одноголосно «проголосовано» на користь створення подібного політичного відстійника для наших «кращих із гірших».
Отже можна виснути гіпотезу і водночас, що називається «закрити тему» про те, що так звана верхня палата є не щ інше як атавізм або рудимент архаїчних додемократичнх часів і її запровадження в посттоталітарній Україні,яка прагне з цих часів скоріше вирватись більш ніж просто недоцільне. Не випадково на етапі становлення сучасної європейської держави верхні палати виступали проти нижніх палат, в яких засідали представники третього стану (майбутнього «середнього класу»). Згадаймо Британію і Францію часів Кромвеля і революційного конвенту. Для протиставлення владі народу задля встановлення власної диктатури ввів інститут охоронного сенату Наполеон Бонопарт. А ще за часів Бісмарка верхня палата носила вельми показову назву «Палата панів»
Нарешті реорганізувати сенат на при кінці дострокового завершення своєї президентської політичної кар’єри прагнув через референдум Ш. де Голь, якого багато сучасних західних політологів вважають своєрідним втіленням політичного анахронізму, людиною з минулого, яка в часи панування демократії прагнула встановити особистий режим своєрідної неомонархії.
Очевидно не випадково верхні палати (значною частиною призначені з гори) процвітають нинішніх заповідниках компартійної олігархії типу Білорусі або колишніх закавказьких радянських республік.
За подібного підходу стає зрозумілим чому згідно з ліберально-представницькою моделлю демократії також має статус свого роду атавізму або рудименту із декоративними повноваженнями, дотичними до повноважень британської королеви власне середньовічної палати панів (яка під назвою Палати Лордів найдовше зберігалась у сучасній Британії і, починаючи з 2005 року була суттєво реформована). Не випадково у західній політологічній традиції її прийнято називати другою (або навіть слабкою).
Зокрема відомий український фахівець з теорії конституціоналізму В. Шаповал В. в роботі «Конституційне право зарубіжних країн» виносить вирок: «сьогодні двопалатність вже не має значення типової риси явища парламентаризму».
Здається двох думок бути не може: до всіх радощів життя не вистачало нам окремої палати своїх доморощених панів, аристократів духу… наживи, які і так узурпували Верховну Раду Але чи все так просто, а може відмовляючись від запровадження повноцінного Сенату в Україні ми «виплескуємо разом із водою і немовля» ?!
Олександр Шморгун, політолог, кандидат філософських наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, спеціально для Центру стратегічних досліджень та аналізу.
Додати коментар