27.02.2013 15:51

У перші роки функціонування України як незалежної держави, багато аналітиків, експертів, науковців пророкували нашій державі успішне та важливе, з геополітичної точки зору, майбутнє. З.Бжезинській наголошував на тому, що за своїм геополітичним значенням поява незалежної України на карті Європи може зрівнятися з інтеграцією об’єднаної Німеччини до європейських структур у 90-х рр. Інтеграція Німеччини до Європи зняла питання про домінуючу державу на Заході. Поява України мала аналогічний ефект на Сході і, таким чином, видозмінила геополітичну будову всієї Європи [2, с.25]. Крім того, він також вважав, що Україна як новий та важливий простір на євразійській шахівниці є геополітичним центром, тому що її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Таке заігрування із Україною не є щирим, оскільки, як відзначають експерти, З.Бжезинський не є виключенням, Росія не має змоги реалізувати свої амбітні імперські цілі без України [3].  А отже, наша держава розглядається лише з точки зору противаги процесам відродження Росії як потужного політичного актора.

Попри це, слід відзначити, що всі ці реверанси в бік України не виправдалися. України не стала, нажаль, самостійним та впливовим геополітичним гравцем, вона не скористалася тим потенціалом, який вона мала після розпаду Радянського Союзу, про що свідчить той факт, що на сьогодні макроекономічні показники України становлять лише 63% від показників Української ССР зразка 1990-го року. Тут можливо перелічувати багато причин: це й прихід представників кримінального капіталу до влади, неспроможність населення приймати безпосередню участь у процесі побудови громадянського суспільства, низький рівень професійності політиків, сумнівні результати приватизації, яка призвела до позбавлення громадян України можливості бути реальними власниками, високий рівень корупції, недалекоглядність стосовно внутрішньої консолідації, а також відсутність чіткої зовнішньополітичної доктрини.   

З цього приводу не можна не погодитися з вітчизняними вченими, зокрема з Ю.А.Левенцем, в тому, що “Україна як держава і українці як етнонаціональне і політичне товариство до сих пір знаходиться на роздоріжжі у пошуках своєї національної ідеї. Факт появи державної незалежності, з одного боку, і відсутність внутрішньої консолідації нації, з іншого, актуалізують сакраментальне питання: бути чи не бути українській державі?” [9, с.3]. Хоча ці слова пролунали вже 10 років тому, вони є досить актуальними й для сьогоднішнього становища в Україні.

Постійні політичні чвари, неспроможність української політичної еліти знайти консенсус, призвели до ситуації, коли країна із великим потенціалом, яка була спроможна зайняти одне з провідних місць серед країн Європи не лише за географічним показником, а за показниками економічного розвитку, рівня демократії, дотримання прав людини. Але головна проблема, яка гальмує розвиток нашої держави є відсутність національної ідеї, яка б згуртувала та об’єднала усі регіони країни задля її реалізації. Відсутність національної ідеї випливає з відсутності єдиної політичної нації. Протягом усіх років незалежності жодна політична сила так і не сформулювала національну ідею. О.Бондаренко, голова підкомітету з питань телебачення та радіомовлення Комітету ВР VI скликання з питань свободи слова та інформації зазначила, що національна ідея полягає в самодостатньості та визнанні рівності [5, с. А 6].

Таке формулювання є доволі розпливчатим та не містить ніякого смислового навантаження. Такі загальні висловлювання й заважають Україні мати єдину ідею, яка б згрунтувала мешканців усіх регіонів, що допомогло б вивести державу на належний рівень розвитку.

Питання національної ідеї та єдиної політичної нації  розглядають в своїх працях такі вчені, як І.Ф.Курас, Л.П.Нагорна, В.Ф.Солдатенко, Ф.М.Рудич, Ю.А.Левенець, І.Т.Зварич та багато інші. Актуальність цієї статті обумовлюється проблемою посилення конфлікту регіонів України по лінії «Схід – Захід». 

На сучасному етапі розвитку України стабільність, злагода та консенсус в суспільстві більшою мірою залежить від оптимального функціонування політичної системи, вмілого запобігання і вирішення існуючих конфліктів, які можуть виникнути між різними її структурами і елементами. 

Сучасна Україна характеризується досить виразними, а іноді і драматичними регіональними відмінностями, визначеними різною історичною долею регіонів держави, довгим шляхом формування сучасної етнічної території. Зважаючи на той факт, що багато регіонів сучасної України колись перебували у складі різних держав і імперій, відчуваючи на собі різні моделі управління, наша держава на сучасному етапі стикається з проблемами історичної розрізненості українських земель. Проблеми регіонів, регіоналізму, регіональної політики сьогодні виходять на перший план. Ситуація характеризується як доволі конфліктна. Існує безліч конфліктів з самих різних причин, проте, на наш погляд, найнебезпечнішим конфліктом може слугувати конфлікт на націоналістичному грунті. Він заснований на ворожнечі груп людей за національною ознакою, яка загострюється тим, що конфлікт породжує поділ на «своїх» та «чужих», які мають вороже ставлення одна до одної, в гострих випадках, навіть має за мету фізичну ліквідацію. Можливість етнонаціонального конфлікту виходить з факту протистояння східних та західних регіонів, які мають кардинально протилежні погляди на методи та напрямки реалізації внутрішньої та зовнішньої політики, а це є головним чинником відсутності єдиної політичної нації.

На нашу думку, фундаментом цієї проблеми є роз’єднання країни по лінії «Схід – Захід», високий рівень процесів регіоналізму, відсутність бажання населення регіонів об’єднатися заради реалізації політики, яка б була націлена на розвиток не якоїсь однієї території чи регіону, а на розвиток всієї країни в цілому та покращення її іміджу на зовнішньополітичній арені. Але, слід підкреслити той факт, що ситуація із розділенням країни погіршується з року в рік, та це розділення країни стимулюється вітчизняними політиками, які підвищують свій політичний рейтинг, закладуючи фундамент подальшої руйнації країни. Головна проблема ситуації полягає ще в тому, що провідні політичні сили та представники влади різних років не лише не приділяють уваги цій проблемі, але й наголошують на її відсутності. Існування цієї проблеми не викликає ніяких сумнівів та для того, щоб вирішити проблему, перш за все, треба визнати її наявність.

Саме відсутність єдності української нації, яка посилюється відсутністю національної ідеї, яка б «грунтувала» союз регіонів, небажання політиків вирішувати проблему регіоналізму, яку вони називають надуманою та штучною, може призвести до того, що країна не зможе оговтатись після наступної політичної кризи, на кшталт кризи 2004 року. Приймаючи до уваги неспроможність подолати суперечності на сучасному етапі, очевидним є факт необхідності об’єднання зусиль над розповсюдженням ідеї переваги загальнолюдських цінностей, які мають бути притаманними мешканцями усіх регіонів, над ідеологічною, яка, в українських реаліях може сприйматися лише однією групою регіонів, іншою ж вона відхиляється.

Слід зазначити, що багато аналітиків називають кризу політичною, але, на наш погляд, приймаючи до уваги той факт, що політичне протистояння грунтується на етнічних, ідеологічних чинниках, що мають чітке регіональне вираження, слід називати таку кризу етнополітичною.

Перманентна етнополітична криза, яка почалась після отримання Україною незалежності та яка загострилася в кінці 2004 року та зараз проявляються її ознаки (хоча має не такий градус конфліктності) ще раз доводить той факт, що українська держава є дуже крихкою і може не винести наслідків непродуманих дій вітчизняних політиків і втручання іноземних держав у внутрішні справи країни.

На думці про відсутність єдиної української нації як такої наполягає професор, доктор філософських наук Ф.М.Рудич. Він зазначає, що «нація, перш за все, має спільну територію, мову, культуру, економічні зв’язки, психологічні особливості, самоідентифікаційні характеристики. Крім того, політична теорія визначає націю як політичну спільноту, яка об’єднує усіх громадян незалежно від їх етнічного, соціального походження, культурно-мовних та інших особливостей. Те, що не вдалося створити українську політичну націю є результат непродуманої мовної та культурної політики, насильницької українизації, що призвело до полярізації населення за направленням «українці – росіяни» чи «Схід – Захід». Крім того, Ф.М.Рудич зазначає, що націю можливо побудувати лише за наявністю ідеологічного консенсусу з найбільш важливих та значущих цінностей для розвитку громадянського суспільства [12, с.10].

Неможливо не погодитися із видатним українським вченим щодо вдалого коментаря стосовно проблеми єдності нації. Тут слід наголосити на тому, що доси ми не маємо єдиної культури, єдиної мови, єдиного погляду щодо подальшого розвитку країни. Проблема полягає в тому, що в Україні існує дві моделі розвитку держави, дві культури, дві мови, два світосприйняття та все це проходить антагонізмом між західними та східними регіонами. Саме об’єднання цих двох моделей може призвести до процвітання країни, але вітчизняним політикам бракує професіоналізму та бажання, оскільки за відсутністю регіональних проблем, їх політичні проекти (які й так є не дуже довготривалими) припинять своє існування.

Хоча багато політиків і деякі науковці вважають, що не має ніякого регіонального протистояння. Так, доктор політичних наук М.М.Вівчарик вважає, що «українці – давній і самобутній етнос, а нині зріла етнічна спільнота, що виразно виокремлюється з-поміж своїх сусідів єдністю мови, культури, території, особливостями психології, неухильною тенденцією до політичної та економічної консолідації» [4, с.6].       

Як доцільно зауважив в своїй праці З.Бжезинський, «Європа не може стати однонаціональною державою з причин стійкості її різноманітних національних традицій, але вона спроможна стати формуванням, яке через спільні політичні органи виражає демократичні цінності, які воно поділяє, визначає свої власні, уніфіковані інтереси та є джерелом тяжіння для своїх сусідів по євразійському простору» [3].

Якщо ми перефразуємо автора «Великої шахівниці», маємо ситуацію, коли Україна не може стати однонаціональною державою в силу великого відсотка росіян, але вона може стати державою, яка б виробили спільні цінності, не заснованні на етнонаціональному підгрунті та яка б стала б джерелом тяжіння в інвестиційному, культурному, духовному плані для країн Європи та Азії, тобто стала б східноєвропейською Швейцарією.

Відомий іспанський філософ Ортега-і-Гасет, який розмірковував над питаннями нації, вважає, що єдність нації має на увазі налагодження тісного зв’язку між етнічними та політичними групами. Об’єднання націй завжди пов’язано з таким важливим задумом, що потребує загальної участі та таким, що вміє надихнути людей. А ідея державності повина пронизати кожну живу клітину народних мас [10, с.41].

 Прикро констатувати той факт, що в Україні не має ані тісного зв’язку між етнічними та політичними групами, ані важливого задума, ані натхнення громадян держави щодо побудови сильної та процвітаючої держави. Відірванність населення від політиків, відчуття тотального розчарування у владі, яке посилюється питанням економічного виживання, робить населення індиферентним щодо подальшої долі країни, яка все більше стає лише місцем проживання, а не Батьківщиною, за ради процвітання якої населення приймає активну участь у політичних процесах та процесах прийняття рішень на різних рівнях.

Думку про проблему єдиної нації поділяє М.Рябчук, відомий своїми працями, що мають відкритий антирадянський та антиросійський контекст. В своїй роботі «Дві України: реальні межі, віртуальні війни» він зазначає, що у культурній антропології побутує уявлення про державу як інституцію, що легітимізує себе за допомогою відповідних символів – прапора, гімну, історичного наративу, державних свят, пантеону національних героїв тощо. Держава повинна бути зацікавлена у конвертації націоналістичної ідеології в інституціоналізовану національну культуру та значущу національну ідентичність. В українському варіанті, держава, себто еліти, прагнуть пов’язати розрізнених людей у націю [13, с.96]. Але слід зауважити, що процес інституціоналізування національної культури може призвести до протиріч, якщо якийсь регіон не сприймає тієї чи іншої моделі національної культури та національної ідентичності. Яскравим прикладом такої помилкової інституціоналізації є гуманітарна політика за часів президентства В.Ющенка, коли влада діяла під гаслом «Одна нація, одна мова, одна церква!» та «Думай по-українські!», що стало чинником несприйняття цієї ідеології мешканцями східних регіонів. Крім того, якщо проаналізувати державні свята, то слід зазначити, що більшість з них грунтуються на історичних подіях, які мають антиросійський контекст. А оскількі східні регіони вважають себе проросійськими, ці свята не відіграють тієї ролі, яку вони відіграють на заході України.

Пік процесу українізації, як однобічного процесу розвитку держави,  відбувався протягом 2005-2010 рр., коли владна еліта вирішила українізувати всі регіони та всі сфери діяльності українців, тим самим порушуючи права на вільне використання рідної мови в контексті виконання пунктів Європейської хартії регіональних мов. Немає ніякого сумніву в тому, що для згуртування українського населення та побудови єдиної політичної нації, в Україні за обставинами, що склалися, повинна бути лише одна державна мова, але задля того ж згуртування українського народу, держава повинна зробити усі умови для вільного використання мови тієї частини населення, якє вважає себе російськомовною. Протиріччя україномовного та російськомовного населення переходить і на зовнішньополітичні уподобання – не маючи підтримки у своєї держави, російськомовне населення, тобто східні регіони, вбачають за доцільне орієнтуватися на зближення та активну кооперацію із Росією. Тоді, якщо послабити мовне питання та проводити проукраїнську патріотичну політику, вважаємо, що більшість населення східних регіонів не буде радикально налаштоване лише на співробітництво із Росією, воно буде вбачати лише вигідні для країни зовнішньополітичні напрямки. Крім того, держава не зробила необхідних кроків щодо вирішення таких складних питань як визнання воїнів ОУН-УПА. Слід визнати, що українське суспільство ще не готове для вирішення такого питання, а отже, держава повинна відкласти вирішення та навіть обговорення цього питання на більш далекий термін для того, щоб різні політичні сили не спекулювали цим питанням під час виборів та таким чином не поглиблювали розкол між регіонами України.

 

 Євген Рябінін, політолог, кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету, спеціально для Центру стратегічних досліджень та аналізу

 Список використаних джерел та літератури

1. Алексеев В. Линия Субтельного [Електронний ресурс] / Владимир Алексеев – Киевский Телеграф. – 2010. – №5 (507). – Режим доступу:   http://www.telegrafua.com/507/politics/10675
2. Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі / Збігнев Бжезинський // Політика і час. – 1997. – №9. – С. 24–28.
3. Бжезинский З. Великая шахматная доска [Електронний ресурс] / Збигнев Бжезинский  – Режим доступа:   http://www.koob.ru/bzenskiy/chess    
4. Вівчарик М. Україна: від етносу до нації: Навч.посіб. / Михайло Вівчарик – К.: Вища шк., 2004. – 239 с.
5. Денисенко Л. Об «отмашках» Чечетова и Макеевке, которую «назначили» виноватой  [Електронний ресурс] / Лидия Денисенко // Еженедельник «2000». – 2011. – № 10 (549). – 11-17 марта. – С. А.6.
6. Кресін О.В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини століття: Монографія / О.В.Кресін // – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – 468 с.   
7. Кривицька О. Деяки аспекти етнополітичного дистанціювання українського суспільства / О.Кривицька // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2009. – Вип 18. – С.160-177.
8. Крисаченко В. Етнополітика у незалежній Україні: стан та стратегічні орієнтири / Валентин Крисаченко // Стратегічні пріоритети. – №2007. – №1. – С.88-94.
9. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) / Юрій Левенець – К.: Стилос, 2001. – 585 с.
10. Ортега-и-Гассет Х. Бесхребетная Испания / Хосе Ортега-и-Гассет – М.: ООО «Издательство АСТ»: ЗАО НПП «Ермак», 2003. – 269 с.
11. Модернізація України – наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України В.Ф.Януковича до Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу:  http://www.president.gov.ua/docs/Poslannya_sborka.pdf
12. Рудич Ф. Нужен всеобъемлющий консенсус / Ф.Рудич // Киевский телеграф. – 2010. – №24 (526). – С.10-11.
13. Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни / Микола Рябчук – К.:Критика. – 335 с.
14. Том Ф. Об’єднати Україну може тільки правда / Франсуаза Том // Тиждень. - №24 (137). – 2010. – С.26-28.
15. Хангтингтон С. Столкновение цивилизаций / Семюэль Хантингтон  – М.: АСТ Москва, 2006. – 571 с.
16. Че А. Олег Хавич: «Единственные люди, которые могут уничтожить соборную Западную Украину, это галицкие сепаратисты» / Александр Че // Еженедельник «2000». – 2011. –  21-27 января –№3 (542). – С. А6-А7.